Чому жінка з тримісячною дитиною не хоче їхати зі Станиці Луганської у мирний, скажімо, Харків? Чому бабуся одинадцятирічного хлопця з сивиною на скронях, не подумає над тим, щоби вивезти дитину до родичів у Хмельницьку область? Чому старенький без двох ніг не приймає пропозиції волонтерів про евакуацію його до Артемівська?Ці люди звикли жити під обстрілами. Більше того, вони звикли не звертати уваги на міни, які лягають в 200 метрах від них. В цей час вони можуть спокійно забивати поліетиленом вікна після потрапляння снаряду. І навіть не озирнутися, куди саме впав снаряд. "Якщо чуємо, то не біля нас, а, коли не чуємо, то значить влучив і вбив", - це стандартне пояснення від місцевих. Вони знайшли собі виправдання нікуди не їхати. І в цьому намагаються переконати всіх довкола, у тому числі і самих себе. Немає куди, і немає за які гроші. А тут у них робота. А тут у них пам'ять. Про мирне колишнє. І навіть, коли замість будинку суцільна вирва, вони все одно щодня до нього навідуються. Збирають цеглинки, прибирають подвір'я, доглядають за пораненими тваринами.У Щасті лишилось за офіційними даними близько 3 тисяч цивільних. Насправді їх удвічі менше. Вони живуть у підвалах, куди проводять світло і навіть кабельне телебачення. Воду носять з місцевого колодязю. Так і живуть. У ненависті до всіх навколо. Іноді навіть до своїх сусідів. Бо у тих квартира вціліла. Важко описати одним словом, хто ці люди. Важко зрозуміти їхні причини тут залишатися.У когось серед бойовиків є рідні. Хтось працює корегувальником вогню. Навіть діти часто стають шпигунами. Військові розповідають історії про малих, які приходять поїсти і пильно розглядають позиції. А самі місцеві часто ходять на окуповані території торгувати продуктами. Придумують різні історії про дітей, інвалідів і хворих батьків. Так і ходять щодня туди-сюди з повними торбами харчів. Ті, хто хотів виїхати, давно це зробив. Ті хто лишився - або зробив свій власний вибір щодня наражати себе на смерть, або смертельно боїться змін. І ще - ці люди дійсно думають, що за межею їхнього міста, ситуація ще гірша. І переконати їх у зворотньому тут немає кому. Адже тут і досі працюють російські телеканали./ Христина Бондаренко